Web - Windows - iPhone
Якось, не так щоб дуже давно, в одне село приїхала мудра бабуся. Село те горнулося до зелених гірських схилів і нагадувало кошеня, що мирно спало на теплому сонечку.
Та село не знало сну й аж ніяк не було мирним. Серед його жителів оселився розбрат.
Смаглявий не любив білого, а білому не подобався темношкірий. Хтось був затовстий, а хтось – застарий. Цей мав довге волосся, а той – надто коротке.
Так і жили. Кожному мешканцю села не подобався хтось інший, оскільки був не таким, як треба. Вони настільки поринули в суперечки та взаємні образи, що не мали часу на дійсно важливі речі. Їм ніколи було вчитися любити одне одного, ніколи саджати запашні квіти.
Деякий час мудра старенька спостерігала за тим. Від суперечок їй зробилося сумно. І захотіла бабуся допомогти жителям села. Сіла вона біля сріблястого ставка й почала задумливо споглядати відображення на його поверхні. І рішення прийшло до неї. Вона виростить сад!
О! Що то був за сад! Яких там квітів тільки не було! Півники та ромашки, дзвіночки та барвінок, братчики й незабудки, троянди та маргаритки, фіалки та лілеї, конвалії та мальви, тюльпани й чорнобривці... словом, квітів було стільки, що й до ранку не перелічиш!
Сад вабив мешканців села. Вони приходили, вмощувалися собі зручно і вдихали чудові пахощі квіту. Добра бабуся просто всміхалася до них, і їм було того досить.
Високі й низькі, смагляві та жовтошкірі, чорні й білі, різної статури та вдачі – усі приходили. Лагідна жінка вітала їх і кожного приймала однаково: з повагою і добротою.
Вони й самі не знали, чому ходили в той садок. Просто там забувалися лиха, негаразди та сварки, без яких не минало й дня в житті.
Правителі того села приходили також. Вони стежили за тим, як старенька доглядала садок. У тому немає нічого складного – здавалося їм. Правителі залишились байдужими до того, як дбайливо старенька викохувала кожний пуп’янок, з якою ласкою й турботою ставилась до всіх, хто навідувався в садок.
Помітили вони тільки те, що селяни почали прислухатись до мудрої старої жінки. Правителям стало заздрісно, вони злякалися, що втратять вплив на своїх підлеглих. Вирішили вони відвернути людей від садка.
Зібралися правителі та змовилися, що й самі посадять пишні сади. Вони, зрештою, краще знаються на садах, аніж ота стара! І тоді б люди захоплено говорили: „Які ж розумні в нас володарі! Подивіться, які розкішні сади вони вирощують!” А відтак і перестали б навідувати садок із запашними квітами.
Отож, кожен правитель розбив свій сад. Пані Токомото посадила витончений жасмин. Індійський вождь – волошки, сині, мов небо в його краях. Пан Казам обрав для себе золотисті тигрові лілеї, що нагадували йому хижаків рідної землі. Мадам Умгава посадила африканські фіалки. Так вийшло, що кожен обрав для себе свою улюблену квітку.
Завершили вони свою справу й почали спостерігати, як квіти зростають. Але щось було не так!
Квіти росли повільно, не буяли так пишно і не пахли так приємно, як ті, що росли в бабусиному садку. А самі правителі не стали розумнішими.
Вони поводилися так, як і раніше. Свої садки вони обнесли огорожами, аби люди не мали змоги дістатися туди. Правителі сперечалися, чий сад кращий. Вони сварилися, галасували й ображали одне одного, і квіти не змогли рости далі. Вони зів’яли і, врешті-решт, засохли.
Спочатку люди слідкували за тим, що робили їхні володарі, але поступово втратили цікавість і знову почали відвідувати мудру бабусю.
Та занепокоєння правителів зростало. Вони видали наказ про те, що кожен житель повинен мати свій сад. Так селяни були б принаймні завантажені роботою і не мали б часу на сад старої жінки.
Але мешканці села вчинили точнісінько так само, як і їх володарі. Кожен посадив ті квіти, які були йому до вподоби. Вони теж почали сперечатися, чий же сад кращий, і квіти загинули знову.
Тоді всі подумали, що, напевне, садок старенької має якийсь секрет. Правителі вирішили скликати раду. Стали вони думати-гадати. Думали вони, думали, напружували уяву, як могли, надавали лицям такого розумного виразу, на який тільки були здатні, та нічого так і не придумали.
Що ж робило бабусин садок таким привабливим? Напевне, вона зрошує його чимось особливим! А може, вона чаклунка? У чому полягає її таємниця?
Врешті-решт одна дівчинка, що часто приходила до бабусі й дуже її любила, пішла до правителів і сказала: „Я все знаю. Мені відомо, чому її сад найгарніший”.
Вони лише розсміялися і не послухали дівчинку. „Вона ще дитина, – говорили правителі, – що вона може знати?”
А дівчинка подумала: „Якщо хочу чимось зарадити, мушу сама щось зробити. Я покажу їм, чого навчилась від своєї мудрої старенької приятельки”.
Дівчинка обійшла усе село, беручи з кожного саду насіння, що залишилось. „Дурненька, – говорили селяни, – що ти вдієш із цими насінинами? Вони ж нізащо не ростимуть разом!”
Не звертаючи уваги на неприязні зауваження й насмішки, дівчинка спокійно заходилася висаджувати насіння у своєму садку. Коли якась квітка починала квітнути, вона дбайливо доглядала її. Кожну рослину дівчинка підживлювала і зрошувала так, як було необхідно саме їй.
Квіти, що потребували тіні, вона розмістила в затінку огорожі. Ті, які хотіли більше світла, дівчинка посадила на відкритому просторі, де вони вбирали сонячне світло й тягнулися йому назустріч.
Не всі квіти розцвітали одночасно. Коли квітли одні, інші лише випускали свої зелені пагінці.
Дівчинка знала, що квіти різні й кожна з них квітує в свій час. Працюючи з бабусею, вона зрозуміла, що для того, аби виріс чудовий сад, потрібно присвятити йому багато часу, день у день плекаючи кожну квіточку.
Селяни стали помічати красу її квітів. Їх сади не були такими запашними і привабливими, як сад тієї дівчинки, а все через розмаїття квітів, які в ньому зростали.
Одного весняного ранку, коли в більшості квітів була пора цвітіння, за мить перед тим, як сонце торкнулося своїми золотими промінчиками дахів сплячого села, свіжий вітерець м’яко повіяв з гір до саду маленької дівчинки.
Він шепотів серед квітів і пританцьовував по саду, набираючись пахощів цвіту. А потім зашелестів по селу, розносячи витончені аромати в усі його куточки.
Солодкі, чарівні пахощі почали пробуджувати селян. Один за одним вони виходили зі своїх осель і йшли на той запах.
Так вони опинились у садку маленької дівчини. Вона привітно зустрічала кожного й запрошувала зайти. І стоячи в оточенні квітів, люди збагнули, що дівчинка справді знала секрет саду мудрої бабусі!
І старенька також прийшла. Люди були раді знову бачити лагідне обличчя, завжди сповнене теплоти й любові. Тепер вони уважно слухали стареньку, а вона говорила про те, що мир настане тільки тоді, коли вони навчаться цінувати неподібність одне одного й жити в злагоді, неначе квіти в садку.
І селяни зрозуміли. Тепер це село буде мирним. Вони саджали нові сади із багатьма різноманітними квітами, що квітнули й буяли. Люди полюбили одне одного і збагнули, що їхнє селище стало чудовим завдяки тому, що вони такі різні.
А що ж сталося з бабусею? Вона й досі вирощує сади по всьому світу.
3